“А какая разница"...

Ось такої! Чи не найавторитетніший в області економіст і фінансист у період жорстокої кризи бачить головні проблеми не в економіці. Нагадаємо, що Олександр Федорович, вважай, 30 років відпрацював на керівній роботі, був народним депутатом першого скликання, остання його посада періоду СРСР - перший заступник голови облвиконкому. У часи Незалежності очолював обласні дирекції провідних банківських установ. Тому, здавалося б, логічною виглядала б його турбота перш за все за бюджет за фінанси. А йому болить за українську мову. Оту що державна і ту, що у поетів - солов’їна, а і в трамваях, і в учбових аудиторіях, і в кабінетах начальства є дуже і дуже нечастим гостем.

І з того, вважає мій співрозмовник, усі наші проблеми і починаються. І путінська агресія, й економічні негаразди, і соціальна напруженість - все родом із недорозбудованої за цілих 25 років української державності. Бо формулу: “Мова-нація-держава" ще ніхто не спростував, втім з огляду на українську історію і сьогодення — наполегливо б’ють саме по фундаменту Української держави, по мові. Фактично монолог Олександра Білоусенка у бесіді з кореспондентом, то є крик душі людини, яка багато пережила, багато знає і бачить значно далі, ніж більшість із нас.

- Вже не раз і не два виступав, у тому числі й у вашій газеті, - зітхає Олександр Федорович, - але, на жаль, справи з українською мовою в регіоні просуваються вкрай незадовільно. І це в кінці другого року російської агресії проти України! Минулого року, наприклад, найбільш вражало те, що питаєш приємних і дуже гарних людей у впливових адміністративних кріслах, а чому в їхніх установах і натяку на українську мову немає? Навіть у дрібницях! А у відповідь таке щире, наївне і з доброю посмішкою: “А какая разница"...

Оце мабуть Путіна б варто спитати, а “какая ему разница", що в Україні українська мова є державною? Древні римляни не дарма казали: “Чия мова — того й влада". Тому перша фаза російської агресії, про підготовку якої задовго до зими 2014 року вже написано тонни літератури, почалася в липні 2012 року. А саме через день після закінчення ЄВРО-2012. Тоді Верховна Рада України (пам’ятаєте її склад, і хто тоді був Президентом) чомусь терміново ухвалила мовний закон Кивалова-Колісніченка. Яким, до речі (і це мабуть було найголовнішим, хоча й замовчаним ЗМІ), скасовано дію знаєте чого? Та “Закону про мови в Українській РСР". Ухваленого, додам, цілком комуністичною Верховною Радою УРСР в 1989 році. Стаття друга Закону визначала українську мову в Українській РСР як державну. Розумієте — вже у 1989 році — за Політбюро, ЦК, обкомів, міськкомів і райкомів!

На підставі згаданого закону було ухвалено постанову уряду (Ради Міністрів УРСР), а за нею і відповідну Програму збереження та розвитку української мови в Українські РСР. Тут важливо те, що Закон ухвалено ще за вісім місяців до прийняття Декларації про незалежність України, а Програму - за шість місяців до проголошення Акту про державну Незалежність в Україні 24 серпня 1991 року.

Я уважно, як мовиться, з олівцем у руках, ознайомився з тією, 25-річної давнини Програмою. Все в документі розумно розписано, все вдало розбито на етапи, щоб у період до 2000 року тему утвердження української мови як державної було остаточно закрито. До того ж усе мало робитися виважено, послідовно, але, водночас, і наполегливо. Зокрема до 1996 року в Українській — підкреслю - ще РСР мав бути здійснений остаточний перехід усіх вищих учбових закладів на державну мову.

На жаль, не так сталося, як гадалося. І не лише через те, що люди, яким українці довірили керувати своєю державою, практично всі зусилля кинули на те, що сьогодні називають “дерибаном". Тобто взяття під власний контроль державних (а до того вони називалися загальнонародними) активів. Ще однією причиною де відвертого саботажу, а де лише імітації зусиль, бачиться надто щільна опіка багатьох наших очільників з боку “братніх" кураторів. Мабуть через те, за два роки до того, як в Україні мала б бути виконана згадана Програма, тобто вирішена проблема збереження української мови (вже, до речі на той час закріпленої в Конституції України як державної), сталися дивні речі. В 1998 році під час виборів до Верховної Ради вперше виникла тема захисту... російської мови. Далі на цьому “конику", згубному не лише для української мови, але й Української Держави взагалі, каталися постійно. І, як бачимо, докаталися...

Особливо в Криму та на Донбасі, де політика “а какая разница", дала той результат, який ми маємо. Бо Путін не розпочав зі Львова, а звідти, де у нього - недолугими зусиллями українських посадовців - вже був збудований його “русский мир".

Куди подітися дітям з українських садочків та шкіл?

- Тут ось яке зауваження, - продовжує свої роздуми Олександр Білоусенко. - На Запоріжжі протягом останніх 25 років на царині збереження української мови все-таки дещо зроблено. Особливо в галузі дошкільного виховання та шкільної освіти. Все-таки до 70-75 відсотків садочків та шкіл нині україномовні. (Хоча б на уроках, але поки що не в коридорах). А починали ж у 1990-му з однієї української школи з поглибленим вивченням англійської. Втім, а куди тепер україномовним діткам податися, наприклад, в обласному центрі? У Театрі юного глядача із 27 вистав тільки, здається, три україномовні, у Театрі ляльок ситуація не краща.

А потім випускник української школи поступає до вишу. І тут (пам’ятаємо строк виконання відповідного положення Програми — 1996 рік) він потрапляє до російськомовного університету. Тобто, або на 90% з російською мовою викладання - як у ЗМУ, або до університетів з високим званням Національний, де на багатьох факультетах, і кафедрах так до цих пір мовою і “не овладели"...

І тут ми бачимо серйозний розрив між вищою та шкільною освітою. З’являється не просто широке підгрунтя для тези вже не лише начальників, а й батьків: “А какая разница?". А то й справа виглядає ще гірше: “А зачем нам эта мова?". Тобто виходить, що продукування згаданої тези, її пропаганда серед населення відбувається за державний кошт. Бо ж усі згадані виші — державні. Власне, закони в Україні пишуть не лише для державних вишів, а для всіх, тому й у приватних університетах теж мали б виконуватися хоч якісь нормативні вимоги до вищої школи. Чи їх сьогодні вже не існує? Напевне, про це час поцікавитися у міністра освіти та науки, гуманітарного віце-прем’єра та у профільних комітетах Верховної Ради...

Ще одна проблема, яка робить жертвами ситуації не лише дітей, а й їхніх батьків та дідусів, пов’язана з інформаційним мовним середовищем. У нас кажуть, що саме споживач визначає попит на продукцію. Втім ось вам офіційні результати перепису населення 2001 року. Тобто найточнішого опитування громадської думки з точністю до однієї особи. У Запоріжжі на початку третього тисячоліття проживало 813 тисяч осіб. Із них — 574,5 (70,7 відсотка) українців. Рідною мовою українську назвали 332 тисячі осіб (44% населення міста). Ще 320 тисяч заявили, що вони вільно володіють державною мовою і добре її розуміють. То відразу виникає запитання, де в місті українська преса, радіо та телебачення? І взагалі — куди дивляться маркетологи?

Як тут не пригадати, що на відміну від ганебного становища з українськими школами, за часів СРСР і в Запоріжжі теж якось підтримувався інформаційний баланс. Із трьох обласних газет, дві були україномовні (“Запорізька правда" та “Комсомолець Запоріжжя"). Облрадіо та облтелебачення (плюс їхні київські колеги) вели мовлення теж українською мовою. Що ж ми маємо сьогодні? А сьогодні української газети в кіоску не знайдеш, як, зауважу, і в приймальні практично всіх місцевих керівників...

До речі, про теперішні запорізькі ЗМІ, особливо електронні. Для яких існують чіткі, встановлені законом нормативи використання державної мови. Останні чомусь ігноруються. Тому нині доводиться включати в обласну Програму збереження та розвитку української мови пункт про те, що власники телерадіоканалів, газет та журналів все-таки мають враховувати визначену законом долю україномовного продукту. У цьому зв’язку хотілося б лише спитати уповноважені державою органи та посадовців: “Шановні! А чому на 25-му році Незалежності і в кінці другого року путінської агресії, це не вам, а громадськості цікаво — чи виконують ліцензійні вимоги запорізькі телеканали, чи ні?".

Про заклади культури вже говорилося вище, втім варто додати, що репертуарна політика не лише професійних колективів, й художньої самодіяльності Палаців культури, дитячих творчих гуртків теж захоплення не викликає. Таке враження, що у нас законодавці моди на будь-які масові заходи, включаючи й корпоративні, і суто домашні продовжують сидіти в Москві. То може, час вже взятися не лише за українські пісні чи художнє слово, а й за сценарії свят - і родинних у тому числі. Аби у людей був хоч якийсь вибір, і тоді вони його обов’язково зроблять. А поки що бал править масова культура “старшого брата". І ніяка війна, і навіть страшні жертви тому зовсім не заважають.

Але повернемося до наслідків подібної ситуації. Сьогодні інформаційне середовище (а до ЗМІ тут можна додати ще й вивіски, білборди та інші засоби зовнішньої реклами), разом із мовною ситуацією в запорізьких вишах є просто загрозливим вже навіть не для розвитку, а виживання української мови на споконвічно козацьких землях. Часом думається, що з’явися раптом на вулицях Запоріжжя Богдан Хмельницький, чи ще рішучіший Іван Сірко, і потягнулася б рука славного козацького отамана за шаблюкою. Бо колаборантства той просто не терпів.

Замість післямови

- Як виправити ситуацію? - далі ділиться своїми переживаннями Олександр Федорович. - Напевне щось таки залежить від Києва, де благополучно погубили ухвалену ще за радянських часів Програму відродження і розвитку української мови. А коли точніше — то вже порятунку української мови. Адже з часу останнього терміну повного виконання згаданої Програми минуло 16 років. Втім, є ще й ми, тобто обласна та міська громади, а не якась українська діаспора на Запоріжжі і в Запоріжжі — безголоса, заштовхана на задвірки і така, що звідти й носа боїться висунути. Звичайно, програму до 2020 року потрібно ухвалити, і до того ж наполегливо її виконувати - пункт за пунктом, положення за положенням. І зрештою навчитися питати хоча б за грубе і нахабне порушення чинного законодавства.

З чого починати? Та мабуть з кабінетів перших осіб організацій та установ (хоча б для початку державних). Бо коли в приймальні ректора і оголошення, і таблички українською мовою, і співробітники нею спілкуються, то, дивися, щось зрушиться з мовною ситуацією і на факультетах та кафедрах. Так і в інших установах.

Втім, не лише особистим прикладом керівника вирішуються справді існуючі проблеми. Затягування з вивченням державної мови (тобто банальна невіра в її майбутнє — і так уже 25 років поспіль!) призвело до того, що з’явись раптом принципова позиція керівництва держави до кваліфікаційних вимог, які висуваються до держслужбовців, і для когось настане справжнє горе. Бо “мы этого не проходили"... Тому, щоб не довелося працівників ламати через коліно, з навчанням за принципом “ночь кормить - к утру зарезать", вже сьогодні варто подумати про відродження спеціальних курсів української мови. Як це, до речі, відбувалося на початку 1990-х, а потім якось забулося. Тоді, пригадую, було важко — і мені в тому числі. Зараз набагато сприятливіша ситуація — і все можна доволі швидко і “невеликою кров’ю" виправити. Було б бажання.

А ще розуміння того, що “гібридна" війна - це не тільки стрільба по наших хлопцях із “Градів", це не лише горе в домівки вже понад сотні запоріжців, це ще й битва проти українців як етносу. Адже зовсім “несподівано" путінська пропаганда полюбила нас як рідних. Виявляється, що “ми один народ", от тільки “эта мова" заважає. І що цікаво, навіть за таких умов хтось докладає надзусилля, щоб вона на козацькому Запоріжжі була присутня десь збоку, і не дуже помітно. А хтось і не докладає ніяких зусиль, бо журналіст, який на 25-му році української Незалежності не те що не здатний творити українською мовою, а й просто розмовляти на посередньому рівні — це, виходить, сьогодні теж інструмент “гібридної" війни Путіна.

Тому виникає резонне запитання до всієї нашої громади, до її представників в обласній раді: “Що ще має трапитися, яких ще жертв (у тому числі соціально-економічних) ми маємо зазнати, щоб зрозуміти пророчі Шевченкові слова:

...У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

То ж будуємо свою “хату", свою Україну. Тож дбаємо про неї, зокрема і про мову, бо всі ті 1000 і одна причина, чому не зроблено, чому проігноровано, вони всі давно відомі. Й існують тільки завдяки нашій “гібридній" беззубості, безпринципності, і просто вже шокуючій “толерантності". Яка принесла нам чимало горя, і принесе ще, коли ми не станемо нічого міняти і в собі, і поряд із собою...

Бесіду вів Леонід Сосницький

Потенціал Інформ